ambiguïté

немає нічого жалюгіднішого за виставляння напоказ.
усі засоби недосконалі, розуміння не існує.
втома - це коли набридає. баста.
я собі швидше відітну язика, ніж визнаю, що потрібне втручання.
втрачаю людей. нові - обтяжливі. кара.
аутизм тепер - замість вітамінів.

завіса.

Сущность мазохизма, по определению французского философа Жиля Делеза, - переживание ожидания и подвешенности: "Форма мазохизма - это ожидание. Мазохист - это тот, кто переживает ожидание в чистом виде. Чистому ожиданию свойственно раздваиваться на два одновременных потока: один представляет то, чего ожидают и что по сути своей запаздывает, всегда задерживаясь и всегда оказываясь отложенным; другой же представляет то, чего ждут, чего поджидают и что одно только и могло бы ускорить пришествие того, чего ожидают. Само собой разумеется, что подобную форму, подобный ритм времени с двумя его потоками, заполняют те или иные сочетания удовольствия-боли. Боль осуществляет то, чего ждут, удовольствие -- то, чего ожидают. мазохист ожидает удовольствия как чего-то такого, что по сути своей всегда задерживается, и ждет боли как условия, делающего, в конце концов, возможным (физически и морально) пришествие удовольствия".

Психофизиологически, садомазохистский секс создает стрессовую ситуацию. При больших физических перегрузках, организм выделяет естественные опиоиды, так называемые эндорфины, вызывающие у человека блаженное состояние эйфории и одновременно блокирующие передачу в мозг болевых сигналов, повышая тем самым порог терпимости; человек уже не чувствует боли и не может сказать "довольно". Это очень опасный момент, когда власть и ответственность Господина становятся абсолютными. Но за напряжением и болью наступает легкость, похожая на религиозный или наркотический экстаз эйфория, а между Господином и Рабом возникает особая, почти мистическая, психическая связь.

Вот что рассказал мне учитель математики и физики и одновременно - буддийский монах, знаток антропологии и истории религии Норман МакКлелланд. В отношениях со своим нынешним партнером, Норман - Раб, но в других ситуациях он бывает и Господином. Я спросил Нормана, действительно ли ему нравится испытывать боль или это только ее игровая имитация. Нет, сказал он, мне нужна настоящая, сильная, едва выносимая боль. Зачем? Чтобы снять избыточный самоконтроль. Нормана воспитывала мать-алкоголичка и мальчику пришлось очень рано взять на себя ответственность не только за себя, но и за нее. Профессия учителя также требует самоконтроля. И хотя для Нормана это привычно и вполне органично, у него есть также потребность расслабиться, почувствовать себя слабым и маленьким. Это достигается связыванием и поркой. Боль, заставляющая мужчину кричать и плакать, снимает его внутреннее напряжение и приносит не просто семяизвержение, а очищение, освобождение, настоящий оргазм. Это своего рода момент истины, где нет ни стыда, ни самоуважения, ни условностей, все вывернуто наизнанку. После этого можно снова жить и работать. А партнер Нормана получает удовольствие от своей власти над ним и от того, как он преображается от его усилий. Если его и можно назвать садистом, то совсем не в смысле маркиза де Сада.

Как сказал когда-то блаженный Августин, мы рождаемся между мочой и калом. Самые брезгливые люди вообще не занимаются сексом, а остальные находят приемлемый для себя и других модус вивенди.

мені завжди здавалось, що я буду вдовою. інколи я дивлюся на людину і бачу картинки її смерті. інколи це вбивство, часом хвороба, інколи - нещасливий випадок. думаю, в дитинстві я занадто перейнялася кадрами з кримінальних хронік і розповідями дорослих про раптовий напад. хлопець вийшов подзвонити і не повернувся - його зарізали в телефонній будці. просто так. а за тиждень мало бути весілля. жінка поверталася додому, коли назустріч їй біг п'яний з великим металевим дрючком в руці. він настромив її на той дрючок. діти застали вдома кривавий труп матері, замученої грабіжниками. ще такий інтимний поділ фартуха і бризки на ногах. і кляп у роті. не страшно, зовсім. просто незвично. хай би вмирали якось інакше.
і от тепер з тим одруженням... до кінця літа ми розпишемось. він важко хворий. важко, але виліковно. співжиття не буде. це чистий розрахунок. допомога. і гроші.
збиваю капітал на горі і справедливості. за годину маю слухання. ще один розрахунок.
благими намірами мощу дорогу... до пекла? я геть холодна.

апд (22.08.07). відмовилася від фіктивного шлюбу.

Mlč

Tvoje oči
sú matkou tmy,
vychádza z nich,
keď je už načase,
nikto si to ešte nevšimol,
nikto o tom nevie,
takéto reči nás môžu
stáť veľa, rozum, postavenie,
naozaj o tom každý mlčí,
ľudia chodia okolo teba,
pracujú, poháňajú svoje
zvieratá, a zatiaľ tvoje oči
sú matkou tmy,
a tá, ako vieme, zakrýva vraždy
a aj plodenie, bolesť v nej blčí
ako hviezda, preto mlč,
preto radšej mlč.

Ruky

Keby sa naše ruky vrátili -
predĺžili
za barikády rokov,
za trvanie dní,
ako biele lúče
by križovali tmu,
šťastné, že sa vrátili
proti ústam času.
Ako biele kométy
by sa hladili,
blúdili by lesmi,
nepoznaným krajom,
prúdili sochami
opustených parkov,
cez chladné čelá
hrabov,
vraveli tiché a nežné slová,
šepkali by,
tie naše krátke,
slepé ruky...


( Read more... )

Вiдлюбилося.
Вiдвiрилося.
Вiдпраглося.
День врiвноважений,
як вичовганий валун.
Поступово перетворюєшся
на власний архiв,
дорогий,
мов померлий родич.
Нiчний ставок попiд соснами,
книги, самота —
бiльше не зворохоблюють.
Свiт — мiрiадом досяжних мет.
Забаганки — здiйсненнi.
Простягни руку попереду —
схололими пальцями
вiдчуєш самого себе.
Спокiй
вичинений.

(Іван Малкович)

3.

Риба, яка проти річки протяжно пливе,
уповільнює воду, завертає її, відсуває —
і за тим ось корчем — вже початок мойого дитинства:
час, коли я насилу впросив свого тата
серед ночі йти рибу ловити на світло:

отоді ж то я кладки в чотири заходи не перейшов,
бо навпроти — незримий — не давав мені хтось перейти
га ще й татовим голосом застерігав «не оглянься»;

і ось, озирнувшись, злякався я сплеску неярого.
злякався підземного зблиску татових віч,
але я все ж припав, я закутався в татові руки —
чужим холоднуло,
а сак — непритомний, як рог впійманої форелі,
за рікою слухняно подався…

І тоді вся та риба, яку ми не вміли зловити,
припливла, оточила нас колом ясним,
але ми в темноті навіть не здогадались про це.

[1983]

*
(Віктор Неборак)

РИБИ

холоднокровні істоти
доживають у нашій ванні
останні дні
їх продовгуваті гнучкі
тіла закінчуються прозорими хвостами
їх очі дивляться як будуть дивитися і
з відрізаних голів

вони існують завдяки повітрю отриманому з води
відокремлені стіною від моєї кімнати
і ще стіною від листопаду і туману
вулиць будинків автомобілів
усіх тих предметів серед яких звик жити я

для них важлива вода і їжа
можливо зміна освітлення
для них не важливо що вона досягається
завдяки сонцю чи там вимикачу

для них важлива вода і їжа
можливо передчуття смерті
для них не важливо у яких родинних зв'язках
перебувають рухливі продовгуваті плями

ось так

їхні тіла тріпотітимуть на підлозі
чорні удари сплющать їх мізковиння
їхні нутрощі будуть старанно вибрані
і разом з лускою відправляться на смітник

жива риба перетвориться на заливну і смажену
а голови підуть на юшку

цей випадок не винятковий
цим займаїться все людство
кровоточать рибні заводи
дехто пише про це вірші
малює це знімає про це фільми
і примовляє смачного

і позирають на землю німотні риб'ячі душі

*
(Сергій Жадан)

Контрабанда

В розбитому кріслі, видертому з вантажівки,
в протертому кріслі вже з самого ранку,
слідкуючи за хмарами над головою,
за “бубамарою” в краденій циганській мобілці,
кутається в пуховик
молодий бог європейської контрабанди.

Мої співвітчизники, ось і прийшла зима до нашої країни,
світиться олія в підвалах, засинає риба в водоймах,
церкви й вокзали нагріваються зсередини довгими розмовами –
в зимових голосах завжди більше тепла, аніж змісту.

Рвати зубами дублену шкіру кожухів і офіцерських бушлатів;
наших синів, співвітчизники, не беруть ні ножі, ні кулі,
не винесе течія і не вивітрить північний вітер,
доки ми знатимемо по іменах
всіх святих на нашому кордоні.

Сніг на перевалі,
суки на митниці –
заберуть зброю,
заберуть наркотики,
стоятимеш примарою серед туману і золота,
куди мені, боже, тепер, де твої, боже, карпати?

З ким мені перебути до ранку в цих полях без снігу?
Як мені перебратися на той бік, як мені винести
мою злість, якої я набрався без твоєї турботи;
витягни, боже, з цього лайна,
якщо ти мене бачиш в цьому тумані.

Котися, приблудне сонце, нашими тихими днями,
давай, моя радосте, грійся, винами і вогнями.
Доки ти мучишся, вже і зима минає,
тільки наше тепло – більше нічого немає,
тільки ріка поміж мною й тобою –
наповнена рибою і водою.

*
(Напарниця)

***

Я – сама морська стихія:
Вільна, як риба,
Пікантно-солона,
Наче хвиля.
В мені живе теплий
Гольфстрім
І шалений тайфун.
Я – екзотично-недоступна,
Мов мідія.

Маю браслет із
Чорних перлин
І зграю закоханих в мене
Дельфінів.
Рятую потерпілі кораблі
Й повертаю скарби
Їхнім власникам.
Навчаю русалоньок
Української мови
І співаю колискові
Посейдону.
Я – сама морська стихія.
Я вимагаю підкорення.

10.03.2004

*
(Єжи Фіцовський: Риба на піску
© Дана Рудик, 17-12-2006)

З вод, що розступилися,
безвладні,
викинута на берег
задихана риба
стримує, роздимає
рожеві зябра,
вбиває в нас цвях
срібного ока.

Вбиймо її
мовчазним ножем.

Аби нас не будила
на березі ночі
своїм виттям.

З циклу “Піктограми” /1962/

ЗОРІ РЕКЛАМ

Кохання не любить щирості —
Кохання любить гру.
В нім — безліч мук і крихта милості,
А зрештою від нього я умру.

Хто казав, що для кохання йдуть на ешафоти?
Хто казав, що кохання — то єднання душ?
Ах, не нагадуйте і не підходьте до мене доти,
Заким я не зміцнію і не скажу: не руш!

А може тому, що вже витислись соки…
Може тому, що сонце зміняли на зорі реклам?..
Роки ж ідуть — ідуть же наперед роки?
І взагалі — нам не знищити ж плям?

Так гниє і валиться, зоставляючи прирости,
Свою виснаженість кидаючи моралі, добру.
Кохання не любить щирості —
Кохання любить гру.

Падати треба вміти.
Це - не летіти вгору...
...Чорні холодні віти,
Близько земля сувора.
Падати треба вміти,
Так, щоб не жалкувати
Ні за духм`яним літом,
Ні за зимовим святом.
Падати треба вчитись,
Це непроста наука...
...Так, щоб не розлюбити,
Не відпустити руки.
Падати треба вміти,
Треба про все дізнатись...
Всі ми - маленькі діти,
Тільки жорстокі надто.
Навіть падіння - свято...
...Дико танцюють тіні...
Треба завжди літати -
Навіть під час падіння...

ЗЕЛЕНИЙ ПЕС
Зайшов німець раз на бал,
З панною сідає,
Мовчить, мовчить, далі сам
Мову зачинає:
«Чи зелений коли пес
Пані не здибала?»
«Та ні,— каже,— або що?» -
Німця запитала.
«Та нічого,— каже той,—
Я лиш так питався,
Бо з зеленим, пані, псом
І я не здибався!»
1/ІІІ 1859

Степан Руданський

les films pour aujourd'hui:

Anatomie de l'énfer
La pianiste

les relations entre une femme et un homme sont une theme éternelle (enfernale aussi, hehe)

je ne cherche non plus, je suis contente de ma vie, de moi-même
j'aime encore, mais ne rêve pas
tu es si eloigné, et si proche, tu vis toujours dans ma coeur

banalité, mais vérité

il me manque d'intuition encore